Берлін: 30 жовтня, день тридцятий

Не пам’ятаю чому, але вже місяць я ношу з собою в кишені куртки ручку (which proved to be very convenient для взяття автографів). У Good Vibrations була сцена, в якій головний герой знайомився зі своєю майбутньою дружиною на дискотеці і попросив у неї ручку, а вона йому сказала щось along the lines of ‘звичайно, я завжди ношу з собою ручку, я ж філолог’. Я задумалася, а що ж зі мною не так? Бо я тоді з собою ручок не носила, а тепер спішу повідомить, що нарешті я стала справжнім філологом.

Advertisements

Берлін: 26 жовтня, день двадцять шостий

Перше, до чого я доторкнулася після того, як прокинулася, був паспорт. Перед президентськими виборами влітку я забула свій громадянський паспорт в ксероксі на роботі, довелося їхати додому до начальниці за ключем від нашого кабінету. Цього разу я відразу ж спакувала обидва паспорти – закордонний і громадянський – у сумку і поїхала в українське посольство.
Людей було багато, довелося навіть постояти в черзі. Тішило, що було й багато старших людей, бо після першої зустрічі з цією віковою категорією тут же, в посольстві, склалося враження, що їм уже байдуже. Вслухалася в розмови, думала, хоч би ніхто з них не голосував за так званий «Опозиційний блок».
До вечора треба було ще багато перекласти, тому, швидко проголосувавши, поїхала додому. О шостій здала перші півсерії і поїхала на наступну місію. 26 жовтня у Volksbühne виступала Патті Сміт. Ще кілька тижнів тому я зрозуміла, що у мене опинилася Дашина Just kids, тому я чекала цього дня, щоб поїхати підписати для неї книгу.
Приїхала трохи по восьмій, дещо більше години після початку, бо не знала, до котрої триватиме івент. На ґанку театру зустріла кількох студентів-співробітників театру, у робочій формі з логотипом-колесом на спині, і спитала в одної з дівчат, де в театру службовий вихід. Вислухавши, чому я цікавлюся, дівчинка погодилася допомогти.
– Я насправді не знаю точно, через який вихід виходять артисти, але якщо ти почекаєш до кінця моєї зміни, можемо піти в наше кафе, там розберемося.
За години півтори дівчинка забрала мене всередину, ми йшли вузькими коридорами-лабіринтами круглої будівлі, які, підозрюю, будували заодно і в якості бомбосховищ чи інших стратегічних об’єктів. Сам театр також аж випромінює Третій Рейх. Кафе у Volksbühne було маленьким і прокуреним, приблизно так я уявляла бар, в якому працював Франк Леманн. Біля кафе були сходи у внутрішній дворик. Там уже чекала дівчина в чорному, двоє дівчат із Південної Африки і дивна пара, яку я бачила ще перед театром, хлопець і дівчина, обоє чорняві і схожі, і більше, мабуть, були схожі на брата і сестру, ніж на власне пару, тільки борода чомусь була у дівчини, і по черзі читали один одному вголос останні сторінки Just Kids. Десь за півгодини очікувань вийшли музиканти і сама Патті Сміт. В хвилини нетерплячості уявляєш, як вона зараз вийде, як вона рухатиметься, як спілкуватиметься, але зрештою все одно все виходить не так – вона вийшла, тихо, напружено, поправляючи довге сиве волосся, всі очікуючі дещо несміливо завмерли, ми не знали як і не наважувалися звернутися і лише дивилися на неї. Нарешті дівчина в чорному звернулася по імені, і незручна тиша зникла. Ми, з книгами, попросили підписати їх, дівчата з Південної Африки подарували їй свої диски. Я простягнула Патті Дашину книгу, міцно тримаючи її холодними пальцями, вона також притримувала її знизу, і мені здається, я тоді торкнулася її руки, і мені вже так давно не було моторошно, страшно, урочисто і холодно водночас. Коли вона вийшла з дворика, ми всі нарешті видихнули і дивилися так, наче з нами щойно сталося якесь диво, про яке, як про Бійцівський клуб, в жодному разі не можна говорити. Ми почали розходитися. Я знову спустилася в кафе подякувати дівчинці-співробітниці за допомогу і вилетіла кулею з театру, у мене всередині все калатало і через це я йшла, летіла несамовитим кроком.

Берлін: 25 жовтня, день двадцять п’ятий

В Берлін приїхали Кейт і Марта на концерт Касабіан. Ще влітку Кейт писала мені, запрошувала поїхати з нею. Я не знала, що відповісти, бо на той момент поїздка в Берлін лише планувалася, та й то тільки на період навколо мого дня народження на початку місяця. Мені було дуже незручно сказати їй, що я поїду в Берлін, але без неї і на тиждень раніше, але я потім вирішила, що what the hell, поїду на місяць. Щоправда, ціна на квиток у 38 євро не дуже приваблювала, особливо з огляду на те, що мені найновіший альбом Kasabian взагалі не пішов. Однак уже в Берліні я собі подумала, що зрештою Kasabian – один із тих гуртів, які мають великий м’який диван у моєму серці, і я б з задоволенням їх пофотографувала. Як виявилося, зв’язатися з ними була задача не з простих – ні на їх сайті, ні на сайті лейбла не було жодних контактних даних. В цей час я вже змирилася з думкою, що не піду на концерт, тому майже опустила руки, але потім прочитала на сторінці C-Halle, що у них на розігріві Pulled Apart by Horses, і прийшло друге дихання. Я згадала, що двоє моїх знайомих московських журналістів колись брали в них інтерв’ю і попросила підказати контакти представників, з якими спілкувалися вони. На диво мені буквально за день чи два відписали з одної з адрес, все виявилося так просто. Таке враження, що якщо ти вже знайшов адресу, на яку писати, то ти вийшов на якийсь рівень, достатній для того, щоб отримати нагороду.

В день концерту було дещо дивно йти вже темною Колумбіадамм від метро Platz der Luftbrücke повз Поліцейську президію до C-Halle, дивно, бо дежа вю, бо з цим місцем пов’язані один дуже поганий – скасований концерт – і один дуже хороший спогад у вигляді перенесеного концерту з обнімашками з групою і нічними співаннями Beatles з Томом Мейґаном посеред вулиці.

Цього разу концерт був навіть кращим, ніж у 2012 р.. Ми піднялися на балкон, звідти було чудово видно всю сцену і весь зал – в ньому творилося щось неймовірне. У нас публіка переважно бабська, тому всі пресуються в перших рядах, щоб дотягтися до Піццорно, а тут таких тільки два перших ряди, і ті – з російських і польських фанаток, а решта – це суцільний чоловічий слем. Згори виглядало страшенно красиво, однак навіть не уявляю, як боляче і складно було внизу тим, хто не слемив.

Берлін: 23 жовтня, день двадцять третій

Я вже писала раніше, що поряд зі мною знаходиться квартира, де ми жили з Альоною, коли приїздили на Касабіан, а ще трохи далі – планетарій, який їй так сподобався. Сьогодні вже не було дощу, я зайшла за Мариною і ми пішли фотографувати планетарій для Альони. Дорогою ми натрапили на комплекс будівель, приблизно такої ж давності, як і порт Westhafen, теж з червоної цегли, всі будиночки оброслі плющем.
– Что это? Почему здесь так красиво? – Марина зазирнула у ворота, я пішла за нею. В будівлях, схоже, розташовувалася якась районна рада, але вони більше нагадували локацію для American Horror Story. Не знаю, чому в нас не росте такий плющ – частково зелений, частково фіолетовий чи пурпурний, хоча зі зворотнього боку листки були кольору парного молока. Ми влаштували спонтанну фотосесію в цій красі, а вже вийшовши, ще й біля маленької прибудови з графіті на дверях і старими конверсами, підвішеними на краєчках сходів, що вели на її ґанок.
Дійшовши таки до планетарія, я і там зробила декілька кадрів, а звідти ми ми вже завернули назад. Мені час було повертатися, чекала «Кобра 11». Щойно я скачала серію на переклад, подзвонила Оксана:
– Сейчас в «Дуссмане» Джими Пейдж будет презентовать свою книгу, не хочешь приехать?
Я якби ніколи не відмовлюся побачити живу легенду рок-музики, тому прихопила камеру, встрибнула в штани і побігла на зупинку. Щоправда, поки я їхала, в зал припинили пускати слухачів, за дверима лишилося ще багато бажаючих, які могли дивитися трансляцію на великому екрані, але через погану акустику можно було розібрати лише кожне четверте слово. Потрапити в зал в кращому випадку, як ми зрозуміли, можна було (невідомо коли) пізніше, і то за умови покупки книги за п’ятдесят євро, в якій Пейдж ставив автограф-печатку, тому ми вирішили, що стояти довше смислу немає і пішли. Залишилися без Джимі Пейджа, зате хоч одна одну побачили.

Берлін: 22 жовтня, день двадцять другий

Коли Марина заселялася в хостел, в стенді з міні-картками я виудила картку з інформацією про порт Westhafen. Він знаходиться десь на маршруті автобуса TXL, тому щоразу дорогою з чи до Теґеля я все задивлялася на красиві будівлі з червоної цегли, але так і не вияснила, що там і як туди потрапити. А коли їдеш з чи, тим більше, на рейс, то не зійдеш спонтанно з автобуса сходити на розвідку.
Будівництво порту почалося у 1914, але припинилося з початком Першої світової війни. Добудували його у 1924, і він став найбільшим доком у Берліні. З 1923 року він належить BEHALA (майже сто років, неймовірно), Західний Берлін у свій час зробив там склади для продуктів і палива, щоб у випадку нової блокади бути незалежним від Радянського союзу.
Там красиво і дуже самотньо, ми ще вибралися в чудову погоду – йшов дощ – але саме така безсонячна атмосфера і підходить цим темним цегляним стінам. Пройти туди можна вільно, ніхто не перевіряє. Коли ми зайшли на абсолютно пусту територію доку, було таке враження, що ми увійшли в якийсь кадр «Кобри 11», там десь між контейнерами хтось комусь передає наркотики взамін на мілльон грошей у сріблястій валізочці. Я багато фотографувала і дивувалася, як там нічого особливо красивого немає, але просто немає нічого лишнього, все просто, чисто, фунціонально і мінімалістично. Дощ все йшов, але зовсім не створював дискомфорту, тільки кеди мої промокли.
Догулявши до самої води, ми повернулися і пішли з порту назад на ес-бан. Повернулися до мене саме вчасно для того, щоб скинути камеру, перевзутися, взяти печиво для Тора і вирушити в Berghain.
Я вже начулася, яке це круте місце з найкрутішими техно-вечірками. Баришня в чорній шкіряній куртці з 90-х, з якою ми чекали TRAAMS, розповіла, який цей клуб величезний, а Лєра Моісеєва, яка приїжджала в Берлін кілька тижнів тому, – який там строгий фейс-контроль.
Зовні будівля схожа на якусь адміністративну будівлю часів НДР – монументальна сіра споруда з високими вікнами, нині забитими решітками і замальованими графіті. Попереду завбачливо встановлені поручні для «змійки» на випадок довгих черг. Люди потихеньку сходилися, ми почекали, поки розсмокталася черга і теж зайшли.
– Доброго вечора, ми у списку. – Нас провели в бокову кімнату, охоронниця пройшла з нами і оглянула наші сумки.
– Ваше прізвище? – я представилася, напроти імені поставили пташечку. – Ви потім на бекстейдж будете заходити?
Я подумала про коробочку з печивом:
– Так, у мене подарунок для барабанщика.
– Тоді тримайте браслети.
Оце сервіс. Ми приєдналися до потоку людей і побрели в пошуках сцени. Як виявилося, оригінальних нутрощів будівля вже не має, у холлі майже без стін розташувався гардероб і мерч-магазин. В символічно відділеному залі першого поверха стояла якась скульптура, біла посеред повністю чорних стін. За потоком ми піднялися на другий поверх. Люди, до речі, у більшості своїй були в чорному, але в якомусь такому стильному чорному, а не тому, що прати ліньки чи зима вже на носі. І не хіпстери (у нас же щойно хтось одягається гарно і стильно, то відразу хіпстер), але і не металюги, просто красиво вдягнені люди, у нас це чомусь рідкісне явище.
Зал з височенними стінами вміщав тисяч п’ять слухачів, у бокових нішах бари, туалети і кімнати для паління. Стіни простісінько собі бетонні, нічим не вкриті, лише на стелі щось звукопоглинаюче. Де-не-де на стінах була біла радянського зразка плитка, де трималася, там і добре, де відпала, нікого особливо не хвилювало. Так refreshing після усіх наших залів, власники яких так прагнуть робити все пабагатому. Ми взяли пива і сіли на столик під стіною, з якого доволі добре було видно сцену, і так і просиділи на ньому увесь концерт, час від часу впадаючи в музичний вакуум, який витісняв усі зовнішні звуки і відчуття. Swans, знаєте, дуже специфічна, як на мене, музика, під неї не потанцюєш, не підспіваєш особливо, можна або стояти і кивати головою в такт, якщо він вловимий, або дозволити музиці проникнути в себе і так і сидіти, з закритими очима, провалюючись у неї. В музику можна було настільки провалитися, що ледь не заснути, навіть при тому, що було неймовірно гучно. І хоч музика дещо депресивна, вокаліст так мило спілкувався з людьми між піснями, а по завершенню, коли увімкнули світло, люди радісно і мило аплодували, наче після концерту Чайковського, хоча перед цим дві години стояли депресували.
Сильно заходити на бекстейдж не довелося, Тор сам вийшов незадовго після кінця виступу. Я подякувала за запрошення, вручила йому печивка, через що хтось із його друзів, що стояли поруч, назвали його cookie monster :3 Я вперше в житті пекла веганське печиво, і я без поняття, яке воно взагалі має бути на смак, але наступного дня Тор написав, що печиво was great. Так що тепер, коли моє печиво одобрив сам Тор, я почуваюся всемогутньою.
Оскільки наше метро не ходило, нам довелося їхати не до Александерплатц, а то Фрідріхштрасе, а звідти їхати додому на автобусі (бо трамвай теж не ходить). Ми йшли повз університет і Оксанин дім, було, мабуть, вже по першій, і було так тихо-тихо, наче в селі.

Берлін: 21 жовтня, день двадцять перший

У групі Аманди Палмер, яка їздила з нею в минулий тур, був барабанщик Тор, дуже дивної зовнішності добрєйший чолов’яга, мускулистої статури, з довжелезним волоссям і бородою of doom. Ми після концерту дуже мило поспілкувалися, він розповідав про групи, з якими ще грає, про те, як був у Словаччині в турі зі Swans. Якось в часи ностальгії я написала йому на твіттері, а він відповів, “Хочеш, побачимося в листопаді в Москві?” Я сказала, що I’d love to, тільки Москва зараз – не найкращий варіант. “Вибирай тоді, яке ти хочеш місто” – “А можна Берлін?” Так я і стала щасливою власницею вписки на концерт Swans в Берліні.
До концерту Swans один день, я вирішила спекти Тору печиво, щоб якось віддячити. Ми з Мариною купили бананів, вівсянки (ледве знайшли в біо-магазині), в процесі ще додали знайдений в холодильнику кленовий сироп і під дві пляшки вина чудесно спекли два десятки дивного бананового веганського печива, яке пахло гарбузом.

Берлін: 19 жовтня, день дев’ятнадцятий

В Берлін прилетіла Марина з Москви у відпустку. В Mein Haus am See вчора було досить пусто, ми з Мариною сіли за барну стійку. Коли ми намагалися заплатить за чергове пиво, бармен повернувся до нас, «Так, вы говорите по русски. С вас семь пятьдесят», Марина засміялася, «Люблю Берлин!».
Ми сіли в автобус, що нині ходив замість потрібного нам трамвая. Марина почала шукати айфон у бездонній сумці. «Позвони мне, пожалуйста». Я набрала номер, звуку не було, але Марина почала нащупувати його по вібросигналу. Сьогодні вранці відкриваю твіттер, там повідомлення від Марини: «Почему ты мне вчера звонила?»