Берлін: 10 -15 листопада, дні 41-46. кінець щоденника.

і
Наснилося, що я замість Кракова приїхала до Львова і ходжу щось собі, якимось чином зустріла Влада, і ми гуляємо, але раптом я розумію, що у мене до концерту три години, я в паніці починаю думати, що робити, ми натикаємося на Славка і вирішуємо, що беремо машину на прокат і їдемо, бо ж, звичайно ми встигнемо до Кракова за три години, чо.

іі
В останній день було страшенно важко, важко було думати, що треба їхати. На моє питання у твіттері «Що зробити в останній день у Берліні?» Ярослав написав «Зробити його передостаннім, і так кожен наступний». Поки я ще була в Берліні, я намагалася не думати про Київ, мій квиток був лише до Кракова, я думала лише про те, що буде там, що приїде Андрій і ми підемо на концерт Джека Уайта, а потім поїдемо до Варшави на концерт Breton. Я раділа наступній станції в подорожі. Прибрала всю свою величезну квартиру, склала речі у рюкзак і все одно трохи засмутилася. На прощання сходила в галерею до Олівії і Зої, у якої було відкриття виставки, повернувшсь, наставила будильників зі страху запізнитися на автобус о 06.55.
Рузана на питання “що робити” написала, щоб я сфотографувала щось, що я хочу, щоб вона побачила в Берліні, і роздрукувала для неї фото. Було одне місце, яке я ohnehin хотіла побачити сама і яке відповідало вимогам Рузани, тому я поїхала зайцем – останні гроші я витратила на поштові марки, які ще й виявилися не тими, що треба, а повернути не можна було – в Кройцберґ фотографувати те саме місце.

ііі
Всю ніч снилися жахи, я боялася проспати чи навмисно проспати, аби тільки не їхати. Майже всі дев’ять годин у дорозі я спала, скрутившись калачиком, на двох сидіннях. На спині залишилися синяки від пряжок для пристібування. За весь час у дорозі навіть не заплакала, не думаючи про повернення. Це всього лише нова станція. Поки я їхала, мені мені прийшло два імейли, які знову потягли мене, один у бік України, інший – назад до Німеччини. Один запрошував на співбесіду в Посольство, інший – в команду фотографів для зйомок концертів у Fritzclub.
За мною сидять два італійці. тобто один за мною на двох сидіннях, а інший – в правому ряду біля вікна, біля нього сидить поляк, і вони через нього розмовляють, сидячи в різних кінцях автобуса. Я вже раз попросила їх заткнутися, бо всі рано повставали на автобус і сидять варені, я теж намагалася заснуть. У всьому автобусі тиша, нікого не чути, окрім них.
З автостанції мене забрав Андрій, ми пішли до наших «апартаментів». Кімната була такою маленькою, що одночасно двом людям не було де стати поміж меблів. Хоча з іншого боку, там було все, що потрібно для життя, в тому числі і штопор.
Джек Уайт був чудовим і, не побоюся цього слова, сонячним. Я думала, що там буде валєво і місиво, під такі гітари-то, але у мене більшу частину концерту був такий якийсь такий блаженний стан, я стояла, пританцьовуючи, як чотирирічна дитина на новорічному ранку, і дуже широко усміхалася. Бо було якось радісно і по-доброму, особливо коли грали скрипки. І сам Джек – така няшна рок-зірка зі страшенно доброю і сяючою мімікою.

іv
Наступного ранку після концерту ми поїхали автостопом до Варшави. Нам пощастило, ми доїхали одною машиною. Віз нас досить крутий пустий бус з по-багатому вдягненим водієм, який дуже нагадував Ранджіда з How I Met Your Mother.

v
Гуляти Варшавою було складно, hell, навіть прокинутися було складно, погода сіра, Варшава сіра, з готелю ми перемістилися в Hard Rock Cafe, звідти нас забрав Зимогляд, і ми пішли дивитися старе місто. В Варшаві довше, ніж один день, я була років 20 тому, тому я нічого не пам’ятала, всі мої спогади – це фото в рожевому костюмі з шортами на фоні Будинку Культури зі снікерсом в руці і хвостиком збоку, як у дівчинки з Napoleon Dynamite. Breton грав у милому затишному клубі на тому березі, де стадіон. На концерті було мало людей, хоча я думала, що у Романа тут будуть самі тільки гест-листи на 150 чоловік у кожному польському місті. Але відчуття пустоти, як на TRAAMS, зовсім не було, люди танцювали, хоча якось приязно реагувати на гурт почали тільки після того, як Роман заговорив до них польскою. Після концерту я підійшла до нього, і він мене пізнав, що додало ще більше розчулення до моєї і так мімі-реакції на цей гурт. Барабанщик Адам запросив приїжджати, коли захочу, пообіцяв вписати. І знову розчулення, приїду обов’язково. Хоча мій запит у друзі на фейсбуці він досі не прийняв 😀

vi
Останній день, останній день перед поверненням, автостоп додому. Спочатку пара, що слухала Jamiroquai і пригощала цукерками; потім тип, який слухав польський ска-панк і курив сіґарілло у заваленій пустими пляшками від пива тойоті; український дальнобійник, якому не можна було везти більше одної особи, ще якийсь чоловічок в маленькій машині – поляки переважно їздять маленькими машинами; – ще якась мила баришня; молодесенька пара, в якій він – солдат, розпитував про Україну; ну і зрештою мінівен з бабусею-командиром – “ну він не помер, він втопився, але то одно і те ж”, – який перевіз нас через кордон. Звідти нас підвезли до Луцька, а з Луцька – заснувши в маршрутці на двох сидіннях під курткою і приглушеним синім світлом – додому.

Advertisements

Берлін: 9 листопада, день сороковий

Дату падіння Берлінського муру я пам’ятаю лише тому, що в цей день – день народження Франка Леманна, 9-м листопада закінчується перша книга трилогії про нього. «Ваш друг щось такий мовчазний. – Він комуніст, у них сьогодні траур». Пам’ятаю, сиділа якось на практиці перекладу курсі на п’ятому, згорбилася за останньою партою, розгадую кросворди, нудна молода викладачка, яка прийшла з третього декрету і забула, як викладати, витягувала відповіді з моїх одногрупниць. «А хто пам’ятає, коли день падіння Берлінського муру?», – і тиша. П’ятий курс, магістри германістики. Я відірвалася від кросворда: «Дев’яте листопада, тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого», і опустила голову назад. «От бачите, навіть Аліна, яка нічерта не робить на моїх парах, знає».
На запуск кульок у небо прийшли тисячі і тисячі людей. Ми з Оксаною, Флоріаном і Марко домовилися зустрітися біля метро Бернауер штрасе. Поки йшла до своїх вулицями, повними людей, у тумані, було повне відчуття Майдану. дух забило, йшла і плакала. Всередині було те саме відчуття, як багато пережили вони, як багато переживаємо ми, думаю, німці насправді добре нас розуміють.

Берлін: 4 листопада, день тридцять п’ятий

Наснилося, що я виходжу у двір свого київського дому, підходжу до своєї машини, а задніх дверей, багажника тобто, немає, взагалі відірвана вся задня частина разом з бампером і може навіть з віссю і колесами. Я вибігаю з двору і бачу, що вся ця частина стоїть з зовнішньої частини дому, обгоріла, а в двір сунуть дві титанічні вантажівки на гусінях з кранами, на кранах такі самі титанічні гаки, які, розлітаючись у різні боки, руйнують все довкола. І вони влітають у мій двір, наїжджаючи на кущі і припарковані авто, я тікаю від них у глибину двору, зі мною біжить якась моя сусідка, ми перестрибуємо через паркан, а за парканом у нас насправді яр, в якому знаходиться військова частина, тільки уві сні її не було, і яр був малесенький, і ми по траві зісковзуємо вниз, а потім вибігаємо у двір Женіного будинку з іншого боку яру. Там нас зустрічають двоє хлопців, хапають за руки, щоб допомогти вибратися, і ми тікаємо.

А взагалі, привіт, Лейпциг, тут так само унило, як і раніше, в Старбаксі росіяни і жодної вільної розетки.
Є в лейпцигу в самому центрі такий великий Старбакс, в який люблять ходити дивні люди. П’ять років тому я тут сиділа читала якусь книгу з колоніальної критики, посьорбуючи каву з чорничним маффіном. Маффін скінчився, на столі лишилася моя пуста тарілка поряд з чашкою кави. У крісло навпроти сів чоловік з кавою, розірвав декілька пакетиків цукру, вміст висипав у чашку, а папірці зім’яв і поклав у мою тарілку. Вона-то пуста, але what about privacy?
Нині ось сиджу я в цьому ж Старбаксі, працюю. Тут і так дуже гучно, бо музика, балачки, голосний турецький чоловік за сусіднім столом. До нас за великий круглий стіл з розетками підсіла дівчинка-карлик з нотним зошитом і навушниками у вухах і почала співати. Навіщо це робити у Старбаксі?? Для цього не потрібен вай-фай. У мене від нестачі сну і так голова була квадратна, а тепер я взагалі не знаю, як ця форма називається. Вдягла свої навушники, так її чути навіть крізь Джека Вайта.
Merchandise наживо прекрасні, що аж плакати хочеться, а нас було в залі двадцять п’ять чоловік, включно з барменами. Було дуже-дуже соромно, і я не розумію, це вже другий концерт, на якому мізерно мало людей, чому хтось потрудився привезти групу зі США, але не потрудився достатньо гучно про це повідомити? Плакатів по місту немає, окрім як трьох біля самого клубу, який знаходиться дуже далеко від центру ледь не в пустищі. Клуб, судячи з їх івенту на Фейсбуці не сильно старався, промоутери, вочевидь, також. Якщо вони вже вклали гроші в тур і навіть якщо оплатили групі гонорар, то чому б не піднатужитися, щоб якщо не заробити, то хоча б повернути вкладені гроші? Так і хочеться написати їм і запропонувати свої послуги. Мені просто завжди так незручно і образливо за групи, якім доводиться виступати перед жменею слухачів, особливо, якщо вони круті і заслуговують набагато більше. Merchandise – з тої категорії музикантів, які в мої світи вливаються через NME, і інші, які прийшли звідти ж, якось набагато успішніші, я сама була на повністю розпроданому концерті Breton у Кельні, хоча клуб там був не більший. Їм, правда, ближче до Німеччини – вони з Англії, але все одно, impossible is nothing.

Берлін: 3 листопада, день тридцять четвертий

Для одної з практик, на яку я хочу податися, потрібні копії дипломів, та й для подачі документів на роботу в посольстві потрібна копія референса мого колишнього шефа, тому я пішла шукати копішоп, щоб це все посканувати. Прийшла в перший мені відомий на Кастаніеналлее.
– Скільки у вас коштує сканування?
– Три євро перша сторінка, решта – по 50 центів.
Обдиралово, думаю, мені 8 сторінок сканувать, я на ці гроші день жить можу, і пішла далі. За сто метрів був копішоп поскромніше, мої вісім сторінок там відсканувалися за один сімдесят.
Закинувши додому документи, я пішла в галерею Олівії. Там саме було закриття відеопроекту якоїсь італійської баришні. З баришнею я не особливо познайомилася, зате познайомилася з чудовою австралійкою, яка теж фотографує і малює, вже рік живе в Берліні і понад усе любить Black Books. Вона вже рік живе без свого музичного телешоу, яке можна побачити тільки в Австралії, тому була щаслива, коли я поділилася своїм хакерським досвідом перелаштування ІР-адрес для користування Spotify в Україні. Наступного вівторка відкриття її виставки, тому я ще зможу побачить її роботи перед від’їздом.

Берлін: 30 жовтня, день тридцятий

Не пам’ятаю чому, але вже місяць я ношу з собою в кишені куртки ручку (which proved to be very convenient для взяття автографів). У Good Vibrations була сцена, в якій головний герой знайомився зі своєю майбутньою дружиною на дискотеці і попросив у неї ручку, а вона йому сказала щось along the lines of ‘звичайно, я завжди ношу з собою ручку, я ж філолог’. Я задумалася, а що ж зі мною не так? Бо я тоді з собою ручок не носила, а тепер спішу повідомить, що нарешті я стала справжнім філологом.

Берлін: 26 жовтня, день двадцять шостий

Перше, до чого я доторкнулася після того, як прокинулася, був паспорт. Перед президентськими виборами влітку я забула свій громадянський паспорт в ксероксі на роботі, довелося їхати додому до начальниці за ключем від нашого кабінету. Цього разу я відразу ж спакувала обидва паспорти – закордонний і громадянський – у сумку і поїхала в українське посольство.
Людей було багато, довелося навіть постояти в черзі. Тішило, що було й багато старших людей, бо після першої зустрічі з цією віковою категорією тут же, в посольстві, склалося враження, що їм уже байдуже. Вслухалася в розмови, думала, хоч би ніхто з них не голосував за так званий «Опозиційний блок».
До вечора треба було ще багато перекласти, тому, швидко проголосувавши, поїхала додому. О шостій здала перші півсерії і поїхала на наступну місію. 26 жовтня у Volksbühne виступала Патті Сміт. Ще кілька тижнів тому я зрозуміла, що у мене опинилася Дашина Just kids, тому я чекала цього дня, щоб поїхати підписати для неї книгу.
Приїхала трохи по восьмій, дещо більше години після початку, бо не знала, до котрої триватиме івент. На ґанку театру зустріла кількох студентів-співробітників театру, у робочій формі з логотипом-колесом на спині, і спитала в одної з дівчат, де в театру службовий вихід. Вислухавши, чому я цікавлюся, дівчинка погодилася допомогти.
– Я насправді не знаю точно, через який вихід виходять артисти, але якщо ти почекаєш до кінця моєї зміни, можемо піти в наше кафе, там розберемося.
За години півтори дівчинка забрала мене всередину, ми йшли вузькими коридорами-лабіринтами круглої будівлі, які, підозрюю, будували заодно і в якості бомбосховищ чи інших стратегічних об’єктів. Сам театр також аж випромінює Третій Рейх. Кафе у Volksbühne було маленьким і прокуреним, приблизно так я уявляла бар, в якому працював Франк Леманн. Біля кафе були сходи у внутрішній дворик. Там уже чекала дівчина в чорному, двоє дівчат із Південної Африки і дивна пара, яку я бачила ще перед театром, хлопець і дівчина, обоє чорняві і схожі, і більше, мабуть, були схожі на брата і сестру, ніж на власне пару, тільки борода чомусь була у дівчини, і по черзі читали один одному вголос останні сторінки Just Kids. Десь за півгодини очікувань вийшли музиканти і сама Патті Сміт. В хвилини нетерплячості уявляєш, як вона зараз вийде, як вона рухатиметься, як спілкуватиметься, але зрештою все одно все виходить не так – вона вийшла, тихо, напружено, поправляючи довге сиве волосся, всі очікуючі дещо несміливо завмерли, ми не знали як і не наважувалися звернутися і лише дивилися на неї. Нарешті дівчина в чорному звернулася по імені, і незручна тиша зникла. Ми, з книгами, попросили підписати їх, дівчата з Південної Африки подарували їй свої диски. Я простягнула Патті Дашину книгу, міцно тримаючи її холодними пальцями, вона також притримувала її знизу, і мені здається, я тоді торкнулася її руки, і мені вже так давно не було моторошно, страшно, урочисто і холодно водночас. Коли вона вийшла з дворика, ми всі нарешті видихнули і дивилися так, наче з нами щойно сталося якесь диво, про яке, як про Бійцівський клуб, в жодному разі не можна говорити. Ми почали розходитися. Я знову спустилася в кафе подякувати дівчинці-співробітниці за допомогу і вилетіла кулею з театру, у мене всередині все калатало і через це я йшла, летіла несамовитим кроком.

Берлін: 25 жовтня, день двадцять п’ятий

В Берлін приїхали Кейт і Марта на концерт Касабіан. Ще влітку Кейт писала мені, запрошувала поїхати з нею. Я не знала, що відповісти, бо на той момент поїздка в Берлін лише планувалася, та й то тільки на період навколо мого дня народження на початку місяця. Мені було дуже незручно сказати їй, що я поїду в Берлін, але без неї і на тиждень раніше, але я потім вирішила, що what the hell, поїду на місяць. Щоправда, ціна на квиток у 38 євро не дуже приваблювала, особливо з огляду на те, що мені найновіший альбом Kasabian взагалі не пішов. Однак уже в Берліні я собі подумала, що зрештою Kasabian – один із тих гуртів, які мають великий м’який диван у моєму серці, і я б з задоволенням їх пофотографувала. Як виявилося, зв’язатися з ними була задача не з простих – ні на їх сайті, ні на сайті лейбла не було жодних контактних даних. В цей час я вже змирилася з думкою, що не піду на концерт, тому майже опустила руки, але потім прочитала на сторінці C-Halle, що у них на розігріві Pulled Apart by Horses, і прийшло друге дихання. Я згадала, що двоє моїх знайомих московських журналістів колись брали в них інтерв’ю і попросила підказати контакти представників, з якими спілкувалися вони. На диво мені буквально за день чи два відписали з одної з адрес, все виявилося так просто. Таке враження, що якщо ти вже знайшов адресу, на яку писати, то ти вийшов на якийсь рівень, достатній для того, щоб отримати нагороду.

В день концерту було дещо дивно йти вже темною Колумбіадамм від метро Platz der Luftbrücke повз Поліцейську президію до C-Halle, дивно, бо дежа вю, бо з цим місцем пов’язані один дуже поганий – скасований концерт – і один дуже хороший спогад у вигляді перенесеного концерту з обнімашками з групою і нічними співаннями Beatles з Томом Мейґаном посеред вулиці.

Цього разу концерт був навіть кращим, ніж у 2012 р.. Ми піднялися на балкон, звідти було чудово видно всю сцену і весь зал – в ньому творилося щось неймовірне. У нас публіка переважно бабська, тому всі пресуються в перших рядах, щоб дотягтися до Піццорно, а тут таких тільки два перших ряди, і ті – з російських і польських фанаток, а решта – це суцільний чоловічий слем. Згори виглядало страшенно красиво, однак навіть не уявляю, як боляче і складно було внизу тим, хто не слемив.