Maifeld Derby 2016

У моїх планах на 2016 рік було більше писати і більше їздити на фестивалі. Тим більше, що я знайла собі нове хоббі – їздити на фестивалі волонтером. У результаті мене взяли на стільки німецьких фестивалів, що у мене очі розбіглися, а поїхала я аж на один. І він виявився преркасним.

Фестиваль Maifeld Derby проходить на початку червня у Мангаймі, Німеччина. У 2016-му році він проходив ушосте. Середня кількість відвідувачів за день – 4500, за три дні фестивалю – біля 12000. Там не виступають надгучні імена, але лайн-ап все одно підібраний зі смаком. Щойно виявила, що у 2014-му там виступали Motorama, Girls in Hawaii, Temples, Future Islands, Hozier, St. Vincent і The National.
Для волонтерів вони пропонують такі види роботи:
*Derby Dollar – робота на касі, обмін фестивальної валюти і пластикових стаканів (про це – нижче).
*Runner – за-/вивантаження, куди пошлють
*Camping – координація і патрулювання території кемпінга
*Вхід – продаж квитків, акредитація преси і помічників
*Merchandise – продаж мерчу
*Artist Catering – контроль доступу, поповнення продуктів харчування, посуду, прибирання території кейтерингу
*Stage Hand – беклайн, за-/вивантаження техніки
*Монтаж/демонтаж

У фестивалю Maifeld Derby 4 сцени: найбільша – фестивальний намет “Палац”, дещо менша під відкритим небом, і дві найменші – одна відкрита, з сидячими місцями для більш попсово-романтичної музики, а друга – намет для панку/пост-панку/року/хард-кору і подібного шуму.

Якщо чесно, я завжди думала, що у кожного фестивалю свої шатри (хоча не те щоб я сильно про це задумувалася), але виявилося, що вони комусь належать і все літо катаються фестивалями. Наш “Палац” після Maifeld Derby їхав, здається, на Hurricane Festival.

Мої 3 зміни включали роботу на вході, на касі і демонтаж наступного дня після фестивалю, коли ми прийшли сонні і пом’яті наводити марафет на території, а в “Палаці” внєзапно чекається Slayer.

Я не знаю, скільком людям я за перший день вдягла фестивальні браслетики, але страшно тішить думка, що це зробило декілька тисяч чоловік щасливішими. А мої руки – нещаснішими, бо защіпати металеві кільця на браслетах доводилося вручну:

13388674_503199883218804_1483506286_n

Вхід складається з двох КП, на кожному група волонтерів, які сканують квитки, одягають браслети і видають пропуски для хоум-мобілів. Преса і VIP отримують свої браслети в такому собі контейнері на вході.

Заборони на їжу/напої немає, аби тільки не в скляній тарі. Оскільки скло заборонене, після перших дощів калюжами можна було цілком безпечно ходити босячком. Заборона скляної тари також породила чудову конструкцію з пакета тетра-пак на ремені з міцного скотчу, складеного вдвоє. Усі напої продаються у пластикових стаканах, за які відвідувачі доплачують 2 євро завдатку і отримують спеціальний жетончик. У будь-який час стакан з жетоном можна обміняти на валюту фестивалю “derby dollar” (а його – на євро). В останній день можна було поміняти відразу на “справжні гроші”.

На бекстейджі людей мінімум. Охорона дивиться, щоб раптом хто не забрів. Фотографи діляться на 2 рівні: вищий має доступ в “яму”, тобто для зйомки під сценою, а нижчий може знімати тільки з-поміж людей.

Технічна local crew частково складалася з волонтерів, але вони майже всі – техніки чи музиканти по життю.

Запізнень таймінгу не було взвагалі жодного разу за три дні. Єдиний зсув розкладу відбувся тільки тому, що в одної з груп дорогою до фестивалю зламався бус, і група, яка мала грати після них, починала раніше. Про це повідомили папірцем на вході в панк-намет. Останній виступ на open-air сцені у зв’язку з погодою скоротили.

Погода ідеальною не була, часом ішов дощ. У останній день ближче до вечора насунулася солідна чорна хмара. У мене якраз була зміна на касі, при перших поривах вітру прибігли наші супервайзери і, взявши наоберем нас, гроші, талончики і вище згадані пластикові стакани, перенесли у великий фестивальний намет. Там саме виступали Daughter. Наприкінці фестивалю, ще й з такою погодою, люди у великих кількостях почали здавати свої стакани чи міняти derby dollar’и назад на євро, тому від грози, дощу і бурі, яка в цей час вирувала на вулиці, ми, потопаючи в роботі, не почули і не відчули рівно нічого. Тим часом останній виступ на великій відкритій сцені було негайно зупинено, кемпінг евакуювали у виставкові зали (на території були ангари типу київського МВЦ), всіх відвідувачів було направлено до фестивального намету. Він, до речі, оснащений громовідводами і витримує 8-бальний вітер.

За фестиваль у мене було три зміни (к-кість змін відповідає к-кості фестивальних днів), але я встигла побачити все, що хотіла:

Die Nerven. Їх барабанщик дуже крутий, в трусах і схожий на Філча, завгоспа Гоґвартса. При цьому його обличчям прострибують найчудесніші гримаси, хоча незрозуміло, чи в нього нервове, чи це він так старається.

 

Drangsal – це уявіть, якби юні Depeche Mode грали пост-панк і були маленькими циніками. А потім в кінці виступу в червоному світлі роздавали відмінний кавер на For Whom The Bell Tolls Metallica, тільки у ваговій категорії оригіналу.

(їх пісня)

(кавер. Сорі, він жужжить)

На Isolation Berlin я повинна була потрапити весною в Дрездені, але не склалося. Натомість ми тоді потрапили на The Blank Tapеs, що теж непогано, але гештальт лишився незакритий. Закрила. Прекрасні.

У планах ще були Pissed Jeans. Я розумію, що від групи з такою назвою не варто очікувати чогось миленького, але ж я люблю панк, right? Пішла з намету після того, як дуже дивний вокаліст через дірку в джинсах спробував засунути мікрофон собі в зад. Хоча, може це як Шнуров і Ленинград – спочатку думаєш, що за мудак, а потім норм.

Несподіваним відкриттям став швед Elias з отакенним голосом – на його виступ мене привела інша волонтерка. Крихітна сцена була замала для цього артиста та його бенду – барабани, клавіші, бек-вокалістки – і все це неймовірно красиво.

На Minor Victories пішла, бо назва сподобалася, а вони виявилися нудні.

Kadavar дуже хотілося потестити вживу у очікуванні RespublicaFEST. Усе було добре, хоч і улюблену пісню не виконали, єдине що вони грали на відкритій сцені, і уся їх потужність розігнаного локомотива губилася у переддощовому вітрі, як губиться у фото-ямі кинутий зі сцени сетлист. Знайшла відео з іншого фестивалю цього літа, тут шатер, тому усе на місці: звук, барабанщик у мереживній блузці і sex-face басиста.

Explosions In The Sky. Що я вам скажу? Вони звучать саме так, як називаються. Від музики всередині мільярди салютиків. Слухаючи її, я уявила зоряне небо, а через це згадала померлу подругу і дуже сильно заплакала. До мене підійшов хлопчик і віддав свій ящик від лимонаду, щоб я на нього сіла. Так я й сиділа на ящику від лимонаду і плакала під музику і мільярд салютиків.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s