Берлін: 10 -15 листопада, дні 41-46. кінець щоденника.

і
Наснилося, що я замість Кракова приїхала до Львова і ходжу щось собі, якимось чином зустріла Влада, і ми гуляємо, але раптом я розумію, що у мене до концерту три години, я в паніці починаю думати, що робити, ми натикаємося на Славка і вирішуємо, що беремо машину на прокат і їдемо, бо ж, звичайно ми встигнемо до Кракова за три години, чо.

іі
В останній день було страшенно важко, важко було думати, що треба їхати. На моє питання у твіттері «Що зробити в останній день у Берліні?» Ярослав написав «Зробити його передостаннім, і так кожен наступний». Поки я ще була в Берліні, я намагалася не думати про Київ, мій квиток був лише до Кракова, я думала лише про те, що буде там, що приїде Андрій і ми підемо на концерт Джека Уайта, а потім поїдемо до Варшави на концерт Breton. Я раділа наступній станції в подорожі. Прибрала всю свою величезну квартиру, склала речі у рюкзак і все одно трохи засмутилася. На прощання сходила в галерею до Олівії і Зої, у якої було відкриття виставки, повернувшсь, наставила будильників зі страху запізнитися на автобус о 06.55.
Рузана на питання “що робити” написала, щоб я сфотографувала щось, що я хочу, щоб вона побачила в Берліні, і роздрукувала для неї фото. Було одне місце, яке я ohnehin хотіла побачити сама і яке відповідало вимогам Рузани, тому я поїхала зайцем – останні гроші я витратила на поштові марки, які ще й виявилися не тими, що треба, а повернути не можна було – в Кройцберґ фотографувати те саме місце.

ііі
Всю ніч снилися жахи, я боялася проспати чи навмисно проспати, аби тільки не їхати. Майже всі дев’ять годин у дорозі я спала, скрутившись калачиком, на двох сидіннях. На спині залишилися синяки від пряжок для пристібування. За весь час у дорозі навіть не заплакала, не думаючи про повернення. Це всього лише нова станція. Поки я їхала, мені мені прийшло два імейли, які знову потягли мене, один у бік України, інший – назад до Німеччини. Один запрошував на співбесіду в Посольство, інший – в команду фотографів для зйомок концертів у Fritzclub.
За мною сидять два італійці. тобто один за мною на двох сидіннях, а інший – в правому ряду біля вікна, біля нього сидить поляк, і вони через нього розмовляють, сидячи в різних кінцях автобуса. Я вже раз попросила їх заткнутися, бо всі рано повставали на автобус і сидять варені, я теж намагалася заснуть. У всьому автобусі тиша, нікого не чути, окрім них.
З автостанції мене забрав Андрій, ми пішли до наших «апартаментів». Кімната була такою маленькою, що одночасно двом людям не було де стати поміж меблів. Хоча з іншого боку, там було все, що потрібно для життя, в тому числі і штопор.
Джек Уайт був чудовим і, не побоюся цього слова, сонячним. Я думала, що там буде валєво і місиво, під такі гітари-то, але у мене більшу частину концерту був такий якийсь такий блаженний стан, я стояла, пританцьовуючи, як чотирирічна дитина на новорічному ранку, і дуже широко усміхалася. Бо було якось радісно і по-доброму, особливо коли грали скрипки. І сам Джек – така няшна рок-зірка зі страшенно доброю і сяючою мімікою.

іv
Наступного ранку після концерту ми поїхали автостопом до Варшави. Нам пощастило, ми доїхали одною машиною. Віз нас досить крутий пустий бус з по-багатому вдягненим водієм, який дуже нагадував Ранджіда з How I Met Your Mother.

v
Гуляти Варшавою було складно, hell, навіть прокинутися було складно, погода сіра, Варшава сіра, з готелю ми перемістилися в Hard Rock Cafe, звідти нас забрав Зимогляд, і ми пішли дивитися старе місто. В Варшаві довше, ніж один день, я була років 20 тому, тому я нічого не пам’ятала, всі мої спогади – це фото в рожевому костюмі з шортами на фоні Будинку Культури зі снікерсом в руці і хвостиком збоку, як у дівчинки з Napoleon Dynamite. Breton грав у милому затишному клубі на тому березі, де стадіон. На концерті було мало людей, хоча я думала, що у Романа тут будуть самі тільки гест-листи на 150 чоловік у кожному польському місті. Але відчуття пустоти, як на TRAAMS, зовсім не було, люди танцювали, хоча якось приязно реагувати на гурт почали тільки після того, як Роман заговорив до них польскою. Після концерту я підійшла до нього, і він мене пізнав, що додало ще більше розчулення до моєї і так мімі-реакції на цей гурт. Барабанщик Адам запросив приїжджати, коли захочу, пообіцяв вписати. І знову розчулення, приїду обов’язково. Хоча мій запит у друзі на фейсбуці він досі не прийняв 😀

vi
Останній день, останній день перед поверненням, автостоп додому. Спочатку пара, що слухала Jamiroquai і пригощала цукерками; потім тип, який слухав польський ска-панк і курив сіґарілло у заваленій пустими пляшками від пива тойоті; український дальнобійник, якому не можна було везти більше одної особи, ще якийсь чоловічок в маленькій машині – поляки переважно їздять маленькими машинами; – ще якась мила баришня; молодесенька пара, в якій він – солдат, розпитував про Україну; ну і зрештою мінівен з бабусею-командиром – “ну він не помер, він втопився, але то одно і те ж”, – який перевіз нас через кордон. Звідти нас підвезли до Луцька, а з Луцька – заснувши в маршрутці на двох сидіннях під курткою і приглушеним синім світлом – додому.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s