Берлін: 26 жовтня, день двадцять шостий

Перше, до чого я доторкнулася після того, як прокинулася, був паспорт. Перед президентськими виборами влітку я забула свій громадянський паспорт в ксероксі на роботі, довелося їхати додому до начальниці за ключем від нашого кабінету. Цього разу я відразу ж спакувала обидва паспорти – закордонний і громадянський – у сумку і поїхала в українське посольство.
Людей було багато, довелося навіть постояти в черзі. Тішило, що було й багато старших людей, бо після першої зустрічі з цією віковою категорією тут же, в посольстві, склалося враження, що їм уже байдуже. Вслухалася в розмови, думала, хоч би ніхто з них не голосував за так званий «Опозиційний блок».
До вечора треба було ще багато перекласти, тому, швидко проголосувавши, поїхала додому. О шостій здала перші півсерії і поїхала на наступну місію. 26 жовтня у Volksbühne виступала Патті Сміт. Ще кілька тижнів тому я зрозуміла, що у мене опинилася Дашина Just kids, тому я чекала цього дня, щоб поїхати підписати для неї книгу.
Приїхала трохи по восьмій, дещо більше години після початку, бо не знала, до котрої триватиме івент. На ґанку театру зустріла кількох студентів-співробітників театру, у робочій формі з логотипом-колесом на спині, і спитала в одної з дівчат, де в театру службовий вихід. Вислухавши, чому я цікавлюся, дівчинка погодилася допомогти.
– Я насправді не знаю точно, через який вихід виходять артисти, але якщо ти почекаєш до кінця моєї зміни, можемо піти в наше кафе, там розберемося.
За години півтори дівчинка забрала мене всередину, ми йшли вузькими коридорами-лабіринтами круглої будівлі, які, підозрюю, будували заодно і в якості бомбосховищ чи інших стратегічних об’єктів. Сам театр також аж випромінює Третій Рейх. Кафе у Volksbühne було маленьким і прокуреним, приблизно так я уявляла бар, в якому працював Франк Леманн. Біля кафе були сходи у внутрішній дворик. Там уже чекала дівчина в чорному, двоє дівчат із Південної Африки і дивна пара, яку я бачила ще перед театром, хлопець і дівчина, обоє чорняві і схожі, і більше, мабуть, були схожі на брата і сестру, ніж на власне пару, тільки борода чомусь була у дівчини, і по черзі читали один одному вголос останні сторінки Just Kids. Десь за півгодини очікувань вийшли музиканти і сама Патті Сміт. В хвилини нетерплячості уявляєш, як вона зараз вийде, як вона рухатиметься, як спілкуватиметься, але зрештою все одно все виходить не так – вона вийшла, тихо, напружено, поправляючи довге сиве волосся, всі очікуючі дещо несміливо завмерли, ми не знали як і не наважувалися звернутися і лише дивилися на неї. Нарешті дівчина в чорному звернулася по імені, і незручна тиша зникла. Ми, з книгами, попросили підписати їх, дівчата з Південної Африки подарували їй свої диски. Я простягнула Патті Дашину книгу, міцно тримаючи її холодними пальцями, вона також притримувала її знизу, і мені здається, я тоді торкнулася її руки, і мені вже так давно не було моторошно, страшно, урочисто і холодно водночас. Коли вона вийшла з дворика, ми всі нарешті видихнули і дивилися так, наче з нами щойно сталося якесь диво, про яке, як про Бійцівський клуб, в жодному разі не можна говорити. Ми почали розходитися. Я знову спустилася в кафе подякувати дівчинці-співробітниці за допомогу і вилетіла кулею з театру, у мене всередині все калатало і через це я йшла, летіла несамовитим кроком.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s