Берлін: 22 жовтня, день двадцять другий

Коли Марина заселялася в хостел, в стенді з міні-картками я виудила картку з інформацією про порт Westhafen. Він знаходиться десь на маршруті автобуса TXL, тому щоразу дорогою з чи до Теґеля я все задивлялася на красиві будівлі з червоної цегли, але так і не вияснила, що там і як туди потрапити. А коли їдеш з чи, тим більше, на рейс, то не зійдеш спонтанно з автобуса сходити на розвідку.
Будівництво порту почалося у 1914, але припинилося з початком Першої світової війни. Добудували його у 1924, і він став найбільшим доком у Берліні. З 1923 року він належить BEHALA (майже сто років, неймовірно), Західний Берлін у свій час зробив там склади для продуктів і палива, щоб у випадку нової блокади бути незалежним від Радянського союзу.
Там красиво і дуже самотньо, ми ще вибралися в чудову погоду – йшов дощ – але саме така безсонячна атмосфера і підходить цим темним цегляним стінам. Пройти туди можна вільно, ніхто не перевіряє. Коли ми зайшли на абсолютно пусту територію доку, було таке враження, що ми увійшли в якийсь кадр «Кобри 11», там десь між контейнерами хтось комусь передає наркотики взамін на мілльон грошей у сріблястій валізочці. Я багато фотографувала і дивувалася, як там нічого особливо красивого немає, але просто немає нічого лишнього, все просто, чисто, фунціонально і мінімалістично. Дощ все йшов, але зовсім не створював дискомфорту, тільки кеди мої промокли.
Догулявши до самої води, ми повернулися і пішли з порту назад на ес-бан. Повернулися до мене саме вчасно для того, щоб скинути камеру, перевзутися, взяти печиво для Тора і вирушити в Berghain.
Я вже начулася, яке це круте місце з найкрутішими техно-вечірками. Баришня в чорній шкіряній куртці з 90-х, з якою ми чекали TRAAMS, розповіла, який цей клуб величезний, а Лєра Моісеєва, яка приїжджала в Берлін кілька тижнів тому, – який там строгий фейс-контроль.
Зовні будівля схожа на якусь адміністративну будівлю часів НДР – монументальна сіра споруда з високими вікнами, нині забитими решітками і замальованими графіті. Попереду завбачливо встановлені поручні для «змійки» на випадок довгих черг. Люди потихеньку сходилися, ми почекали, поки розсмокталася черга і теж зайшли.
– Доброго вечора, ми у списку. – Нас провели в бокову кімнату, охоронниця пройшла з нами і оглянула наші сумки.
– Ваше прізвище? – я представилася, напроти імені поставили пташечку. – Ви потім на бекстейдж будете заходити?
Я подумала про коробочку з печивом:
– Так, у мене подарунок для барабанщика.
– Тоді тримайте браслети.
Оце сервіс. Ми приєдналися до потоку людей і побрели в пошуках сцени. Як виявилося, оригінальних нутрощів будівля вже не має, у холлі майже без стін розташувався гардероб і мерч-магазин. В символічно відділеному залі першого поверха стояла якась скульптура, біла посеред повністю чорних стін. За потоком ми піднялися на другий поверх. Люди, до речі, у більшості своїй були в чорному, але в якомусь такому стильному чорному, а не тому, що прати ліньки чи зима вже на носі. І не хіпстери (у нас же щойно хтось одягається гарно і стильно, то відразу хіпстер), але і не металюги, просто красиво вдягнені люди, у нас це чомусь рідкісне явище.
Зал з височенними стінами вміщав тисяч п’ять слухачів, у бокових нішах бари, туалети і кімнати для паління. Стіни простісінько собі бетонні, нічим не вкриті, лише на стелі щось звукопоглинаюче. Де-не-де на стінах була біла радянського зразка плитка, де трималася, там і добре, де відпала, нікого особливо не хвилювало. Так refreshing після усіх наших залів, власники яких так прагнуть робити все пабагатому. Ми взяли пива і сіли на столик під стіною, з якого доволі добре було видно сцену, і так і просиділи на ньому увесь концерт, час від часу впадаючи в музичний вакуум, який витісняв усі зовнішні звуки і відчуття. Swans, знаєте, дуже специфічна, як на мене, музика, під неї не потанцюєш, не підспіваєш особливо, можна або стояти і кивати головою в такт, якщо він вловимий, або дозволити музиці проникнути в себе і так і сидіти, з закритими очима, провалюючись у неї. В музику можна було настільки провалитися, що ледь не заснути, навіть при тому, що було неймовірно гучно. І хоч музика дещо депресивна, вокаліст так мило спілкувався з людьми між піснями, а по завершенню, коли увімкнули світло, люди радісно і мило аплодували, наче після концерту Чайковського, хоча перед цим дві години стояли депресували.
Сильно заходити на бекстейдж не довелося, Тор сам вийшов незадовго після кінця виступу. Я подякувала за запрошення, вручила йому печивка, через що хтось із його друзів, що стояли поруч, назвали його cookie monster :3 Я вперше в житті пекла веганське печиво, і я без поняття, яке воно взагалі має бути на смак, але наступного дня Тор написав, що печиво was great. Так що тепер, коли моє печиво одобрив сам Тор, я почуваюся всемогутньою.
Оскільки наше метро не ходило, нам довелося їхати не до Александерплатц, а то Фрідріхштрасе, а звідти їхати додому на автобусі (бо трамвай теж не ходить). Ми йшли повз університет і Оксанин дім, було, мабуть, вже по першій, і було так тихо-тихо, наче в селі.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s