Stomachaches (frnkiero andthe cellabration) & Hesitant Alien (Gerard Way)

В той час, як альбом Fake Your Death грає в мене фоном ледь не щодня, я, як виявилося, не бачила (не чула/не хотіла визнавати) (мабуть) очевидного. Принаймні з тексту заголовної пісні я зрозуміла так, що MCR хоч і розпалися, це була не справжня смерть, а знаєте, як коли ексцентричні багачі підлаштовують свою “загибель” щоб подивитися, хто найбільше полюватиме за спадком. Можливо, це і має на увазі Джерард, зухвало співаючи “Just look at all that pain” – тобто ще невідомо, наскільки цей біль – щирий. Але так само, як MCR колись “похоронили” свої альтер еґо The Black Parade, тепер Джерард, Майкі, Френк і Рей похоронили My Chemical Romance і moved on. Якщо “Готель Гранд Будапешт”, за словами Даші Дашлінг, багаторівневий фільм-торт, то от вийшло, що ці пацани – гурт-торт, сон уві сні, як в Inception. Так ось, після переродження у нас з одного самостійного організма утворилося два (хоча насправді там їх більше, але не всі долають 5-відсотковий бар’єр). З одного боку, Френк Аіро, який нарешті вивчив функціональності свого голосу і непогано заспівав (якщо ви чули хоча б одну пісню Pensey Prep або якогось іншого його сольного проекту, то пам’ятаєте, що там його голос скоріше нагадує static noise); а з іншого боку – Джерард Уей (і екс-мкрівський клавішних Джеймс Дьюіз), який фунціональність свого голосу вивчив уже давно, а зараз вивчає функціональність свого гардеробу. І якщо Френк виявився таким собі тіпічним Френком, то Джерард (при всій неймовірній моїй любові до всього, що він робить) розпустив групу, в якій був Джерардом, і створив нову, в якій він Джарвіс Кокер (з елементами супергероїв і космосу).
Альбом Френка Stomachaches такий добрий і складається з маленьких меланхолійних хлоп’яцьких виливань душі, покладених на якусь таку шумну панкоту, яка нагадує американське молодіжне кіно 90-х. Кожен текст нагадує пост в жж, а якщо зазирнути на його сайт, то там вони так і написані, текстом, а не стовпчиками.
Пам’ятаю, коли почула перший сингл – Weighted – під нього хотілося стрибати, доки вистачить сил, слемитися, сміятися, вибивати дурь. До цього ж закликав і приспів – Let’s learn to laugh at ourselves again – з самого початку зачепив саме цей рядок, бо тоді було так важко на душі, а тут таке урочисте і щире нагадування, що все може бути простіше. Для мене взагалі вміння людини посміятися з себе самої є мірилом її “класності” і її вміння бачити маленькі життєві радості. Ну а в кліпі, якщо ви не бачили – діти і зомбі. Так що якщо прикласти моє мірило на Френка, то воно вийде з берегів.

Blood Infections – дещо більш болісна, і зовсім трошечки віє надривним настроєм, нетривким вигнанням з себе болю і депресії, видавленням з себе чорної жижі. Хоча водночас текстуально нагадує дуже юних MCR і їх Vampires.


Але беззмінною любов’ю для мене є Stage 4 Fear of Trying, яка таким собі рибацьким гачком на ниточці западає аж на дно душі, чіпляє її по-трошки перевертає (curles and twirls) її в тілі.

if i face my fears, would my skies be all but clear? probably not. then again i’ve always held my doubts so close to my heart that these frames have trapped all my better days. there they stay frozen and unscathed… i’ve traveled all these miles just to get back home – вибачте, тут завжди плачу, бо пізнаю себе.
Отже, ці три разом з She’s The Prettiest Girl At The Party… (тут прямо пісня для мєдляка on prom night) – дуже раджу в плейлист.

Про Hesitant Alien Джерарда я навряд чи багато напишу. Звучить він, звичайно, круто – це ніби в Danger Days впала крихітна таблетка брит-попу, розчинилася і заплескотіла блискітками глему, як аспірин у склянці. Американські оглядачі так часто пишуть про те, яким британським вийшов цей альбом, а мені з цього боку океану шото і ніочінь. Цілком придатний для стрибання і навіть місцями з хорошими рядками, але, на жаль, не зачепив. Є у всіх піснях щось таке, знаєте, що makes it sound like some kind of anthem, який співають, ставлячи одну ногу на монітор, і простерши руку до 70-тисячного натовпу “Уемблі”, але саме через це мені весь альбом звучить досить однаково. Ой, а ще Juarez на початку – це Nancy Boy, та й далі якесь Placebo. Але як би там не було, там все-таки є красивенна Brother, тому її теж в плейлист.

Як ви зрозуміли, в моєму маленькому світику переміг Френк. Може я пізніше і розслухаю Джерардів альбом, але зі Stomachaches у нас приключилася любов з першого синглу ще давно-давно весною, і я вже тоді знала, що he’s the one, і так він і лишився моїм альбомом року.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s