Берлін: 8 жовтня, день восьмий

Вперше здала фото в серйозний друк, буде плакат формату А2. Сподіваюся, все буде добре, і воно красиво надрукується.

Ввечері, трохи крізь сон через дощову погоду, виповзла в Privatclub на TRAAMS. Початок був оголошений на сьому, я розрахувала час так, щоб приїхати трохи по шостій. Від автобуса довелося йти по зливі, клуб пізнала не по черзі біля входу, а лише по червоній літері «Р», що світилася над входом, посмикала двері – зачинено. Біля входу від дощу ховалася жіночка років 45, з довгим висвітленим волоссям і шкіряним пальто з 90-х:
– Я слухала радіо, і вони сказали, що в них є вільні місця в списку гостей на сьогоднішній концерт TRAAMS, я люблю інді, тому вирішила подзвонити, і мене вписали.

Ми прочекали більш як годину, аж поки двері відчинили, хлопець на касі був дещо розчарований, що перші двоє людей – я і баришня – не по квитках. Щойно ми зайшли, зайшли двоє чоловіків – німець за 40 з довгим волоссям і трохи молодший турок – і купили квитки. Нас уже четверо, єй.
Питаю касира:
– Багато квитків продали у попередньому продажу?
– Достатньо. Повинно бути повно. – Я покивала головою і зайшла в зал, де 40 хвилин після заявленого початку сиділо четверо людей.

Людей майже не прибувало, на сцену вийшов якийсь хлопчина і почав підвивати пісні під гітару. Цей так званий розігрів – британський хлопчик Джон – прийшов за 2 години до концерту і попросився грати перед групою. Група по доброті душевній не відмовила, але ми ледь не заснули. На барі, як в старі-добрі часи 44, поставили склянки з соломками, соломки розходилися миттєво, мабуть, тому, що були кращими за музику.

Хлопчик нарешті доспівав, людей в залі було чоловік 50, включно з самими музикантами, які пили пиво і не сильно поспішали. Зрештою концерт почався, в залі все так же чоловік 50, половина з яких, як потім виявилося, їх друзі-знайомі, або просто напросилися в список гостей, і так шкода їх стало, що мені захотілося віддати ті 13 євро за квиток, аби тільки вони не пішли в мінус з таким туром.
Фотографувати було страшенно важко, переднього світла майже не було. Вокаліст, він же гітарист, такий собі заучка в окулярах, наче щойно встав із-за комп’ютера, грав, тримаючи гітару під мишкою, і таке виробляв, що в вухах був салют, і це було прекрасно. При чому в кожній пісні отак, а щойно пісня закінчувалася, він розпрямлявся, протирав окуляри і так дивився, ніби нічого не сталося, демон покинув тіло на останньому акорді, вибитому ним з гітари ударом по її дну.
По закінченню концерту вони зійшли зі сцени, я склала камеру в рюкзак, до мене підходить басист:
– Привіт, дякую, що прийшла.
– Привіт, – кажу. – Я от Аліна, фотограф з України.
– А я знаю, ти писала нам на Фейсбуці. – Як мило, думаю. – То ти переїжджаєш в Берлін?

Поки ми говорили, до басиста весь час хтось підходив, тикав у лікоть, дякував, той відповідав помахом руки з пляшкою пива.
– У вас тут, я бачу, багато друзів.
– Ну як тобі сказати. Оці дівчата, наприклад, написали мені пару днів тому, чи не можемо ми їх вписати. Я й вписав. А оцих двох ми привезли з собою з Амстердама в бусі. Зазвичай нас шестеро їздить, а тут ще двоє, було трошки тісно, – він стиснув плечі.
Ми стояли біля стенду з мерчем, який, здається, майже ніхто не купляв. Але дизайни в них дуже красиві, якби в мене були гроші, я б купила торбу. Дизайн до Cissa EP, як розповів мені басист, робила дружина вокаліста Стюарта. Я от зараз гуглила, хто ж з них Стюарт, і зрозуміла, що Лі, який відповідав мені на фейсбуці й на імейл, це і є той басист. Так от звідки він все знає. Басисти.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s